30 серпня у світі відзначають Міжнародний день зниклих безвісти.
Це день тих, про кого немає звістки. І день тих, хто продовжує чекати — рідних, близьких, друзів. 💔
У Славутичі родини безвісти зниклих Захисників і Захисниць України зібралися разом, аби вкотре нагадати: їхніх рідних чекають. Їх шукають. Про них пам’ятають.
Портрети українських воїнів, синьо-чорні стрічки, квіти та фотографії найдорожчих людей стали символами болю і надії, які щодня живуть поруч.
Між «живий» і «загинув» є пекло. І це — «безвісти зниклий».
Невідомість виснажує. Кожен телефонний дзвінок може стати тією самою довгоочікуваною звісткою. Кожен новий день — це знову надія, що рідна людина жива і повернеться додому.
Особливо пронизливо цього дня звучать слова, написані від руки:
«Я чекаю. Я чекаю сильно! Чекаю усім серцем!»
«Чекаю, синочок…»
«Скоро зустрінемося!»
За кожним портретом — людина. За кожним ім’ям — родина, яка не перестає чекати. За кожним словом «безвісти зниклий» — доля, яка не може залишатися лише рядком у списках.
Нехай голос родин буде почутий.
Шукаємо. Чекаємо. Віримо. Пам’ятаємо. 💙🖤
Нехай кожен, на кого чекають удома, повернеться.
Нехай невідомість закінчиться доброю звісткою.
Україна чекає на своїх. 🇺🇦
